Структура правовідносин

Структура правовідносин

Самі правовідносини, поняття і структура їх можуть розглядатися як у вузькому, так і широкому сенсі. Іншими словами, виділяється два види взаємодії щодо юридичних норм.

У широкому сенсі структура правовідносин є об’єктивно формується до закону особливою формою соціальної взаємодії. Учасники при цьому наділені взаємними обов’язками і правами і реалізують їх, задовольняючи свої потреби та інтереси в особливому, дозволеному державою порядку.

У вузькому сенсі структура цивільних правовідносин є видом соціальної взаємодії, врегульованим юридичною нормою. Учасники при цьому наділені взаємними обов’язками і правами і реалізують їх для задоволення своїх інтересів і потреб в особливому порядку, що охороняється і гарантованому державою в особі держорганів. Володіють правами особи називаються уповноваженими, особи, що несуть обов’язок — зобов’язаними.

Структура правовідносин, що виникли на основі правових норм, включає кілька видів взаємодії. На основі галузевої приналежності виділяють державно-правові або конституційні, кримінально-процесуальні, кримінальні та інші взаємини. При поділі взаємодій за належністю до певної галузі найбільше значення надається поділу на процесуальні і матеріально-правові відносини.

Структура правовідносин включає в себе охоронні та регулятивні взаємодії.

Охоронні взаємини формуються в якості реакції суспільства і держави на неправомірну діяльність суб’єктів права.

Регулятивні правовідносини виникають в результаті виробництва регулятивних норм, що закріплюють особливий порядок при взаєминах. Ці взаємини, в свою чергу, розділені на відносні і абсолютні.

В основу цього поділу покладено принцип індивідуалізації суб’єктів. Так, у відносних взаєминах обидві сторони визначені точно (покупець і продавець, підрядник і замовник і так далі).

Абсолютні правовідносини відрізняються визначенням лише однієї сторони — носія суб’єктивного права. В якості зобов’язаних осіб виступають інші особи («кожен», «всякий»).

Структура правовідносин характеризується також наявністю загальних і конкретних взаємодій.

Загальні взаємини формуються на підставі конституційних норм, які визначають обов’язки, свободи і права особистості, а також адміністративно-правові та кримінально-правові обмеження і заборони.

Загальні взаємини поділяють на три категорії.

  1. Регульовані правом відносини (правовідносини).
  2. Не мають юридичної форми відносини (нерегульовані).
  • Взаємодії частково регульовані.
  • Будь-яке правовідношення являє собою взаємовідношення. Однак не всяке взаємовідношення може бути правовідносинами. Таким чином, не кожне взаємодія піддається регулюванню правом. Межі правової галузі можуть розширюватися або звужуватися в залежності від обставин, але в цілому є відображенням об’єктивних потреб розвитку держави і суспільства.

    Будь-яке правове відношення включає до свого складу:

    У сучасному суспільстві мережу вертикальних і горизонтальних правовідносин діє безперервно. У багатьох випадках громадяни не помічають, що є учасниками цих взаємодій — настільки природний зачіпає їх процес.

    Правовідносини є основною сферою в суспільному житті. В умовах, де діють норми права, відбувається постійне формування, зміну або припинення правовідносин.

    Структура правоотношения

    Система (организованность) правоотношения раскрывается через его структуру.

    Структура правоотношения — основные элементы правоот­ношения (субъекты) и целесообразный способ связи между ними на основе субъективных юридических прав, обязанностей, пол­номочий и ответственности по поводу социального блага или обеспечения каких-либо интересов.

    Термин «структура9raquo; является более адекватным состоянию правоотношения, поскольку термин «состав9raquo; только фиксирует его элементы без указания на их логическую взаимосвязь. Пра­воотношение есть логически связанная конструкция всех эле­ментов, где главными полюсами связи являются его субъекты, реализующие субъективные юридические права, субъективные юридические обязанности, полномочия и субъективную юри­дическую ответственность ради достижения результата этой связи.

    Итак, термин «структура9raquo; вбирает в себя элементный состав правоотношения и правовые связи между ними, т.е. собственно отношения между субъектами.

    Субъекты или субъектный состав — совокупность лиц, уча­ствующих в правоотношении (не менее двух — управомоченный и обязанный).

    Объект — то, по поводу чего возникает и осуществляется деятельность его субъектов.

    Содержание — субъективные права, обязанности, полномочия, ответственность его субъектов, а также структура содержания — способ взаимосвязи, возникающий на основе субъективных прав, обязанностей, полномочий, ответственности. Структура содержа­ния правоотношения образует не связь её содержательных элемен­тов (субъективных прав, обязанностей, полномочий, ответствен­ности), а ту правовую связь, которая возникает на их основе по поводу притязания на что-то. Иначе — это юридическое взаимное положение субъектов, которое определяет, формирует их поведе­ние через корреспондирующие друг другу права и обязанности ради удовлетворения их интересов. Структура содержания право­отношения может быть простой и сложной.

    Юридический факт — основание возникновения, изменения и прекращения правоотношения.

    Представим состав (структуру) правоотношения на схеме:

    Говоря о субъекте и объекте правовых отношений необходимо сказать и о третьем составляющим правоотношения элементе – содержании. Оно скрыто от невооруженного теоретическим анализом и синтезом взгляда. Для его выявления необходимо провести достаточно серьезное теоретическое исследование. Показывая правоотношения в виде “естественно сложившейся структуры”, в виде некой интеллектуальной модели, исторически возникающей и развивающейся в процессе упорядочивания законодателем реальных общественных отношений, мы тем самым закладываем научно-теоретическую базу для:

    а) верного понимания общей перспективы правоотношений;

    б) эффективной практической деятельности.

    С целью более глубокого и всеобъемлющего понимания содержания необходимо функциональное назначение правоотношений. В функциональном плане правоотношение есть ничто иное, как проявление человеческого фактора на поверхности государственной и общественной жизни.

    Содержание правоотношений, таким образом, можно сравнить с противоречивым процессом взаимодействия социально-психологического и предметно-юридического. В результате перехода одного в другое, в результате упорядочивания личных желаний, социальных условий и правовых требований субъект удовлетворяет свои духовные или материальные потребности путем совершения тех или иных действий, истинный смысл и значение которых и составляет действительное содержание правоотношений.

    В более детальном изложении содержание представляет собой процесс взаимодействия комплексных факторов объективного и субъективного порядка.

    Во-первых . субъект и объект правоотношения, о которых говорилось выше.

    Во-вторых . правовые категории, в которых заложены соответственно программы поведения в виде субъективных прав и юридических обязанностей, юридических свобод и процедуры их осуществления.

    В-третьих , юридические факты и фактические составы как основания возникновения, изменения и прекращения правоотношений.

    В-четвертых . разнообразные формы, средства получения желаемых благ. Эти средства могут определяться или не определяться в праве. Однако в последнем случае они, по крайней мере, не должны противоречить нормам права.

    В-пятых , уровень интеллектуально-эмоционально-волевого освоения элементов, так или иначе задействованных в правоотношении, разработки плана поведения и готовность его осуществить.

    В-шестых . совершение действий в рамках отношений, культурно-нравственный уровень поведения субъектов.

    В-седьмых . интеллектуальное и эмоциональное восприятие и оценка как собственного поведения (самоконтроль), так и поведения противоположной стороны.

    Более подробно остановимся на традиционно выделяемых составляющих правоотношения – субъективном праве и юридической обязанности. Правоотношение имеет материальное, волевое и юридическое содержание. Материальное или фактическое составляют те общественные отношения, которые опосредуются правом; волевое – государственная воля, воплощенная в правовой норме и в возникшем на ее основе правоотношении, а также волевые акты его участников, юридическое содержание составляют субъективные права и юридические обязанности.

    Выделение субъективного права в составе правоотношения является необходимым, если иметь в виду, что правоотношение – это отношение как минимум двух субъектов. И понятие субъективного права определяет распределение прав и обязанностей этих как минимум двух субъектов с тем, чтобы возможность определенного поведения одного субъекта не уничтожала возможности определенного поведения другого субъекта.

    В этом смысле и говорится о субъективном праве как о мере возможного, свободного поведения одного субъекта, и о юридической обязанности, как о мере должного, обязательного поведения для другого субъекта. В основе субъективного права лежит юридически обеспеченная возможность; в основе обязанности – юридически закрепленная необходимость. Носитель возможности называется управомоченным, носитель обязанности – правообязанным. Первый может совершать известные действия, второй обязан их исполнять.

    Юридически возможное поведение имеет две формы своего проявления. Во-первых, юридически возможным является любое поведение личности, если только такое поведение не запрещено законом. Это не регулируемое правом поведение. В правовом государстве вмешательство государства и его органов в жизнедеятельность общества, и особенно в индивидуальную свободу граждан, имеет четко очерченные границы. Юридическое дозволение – это сфера незапрещенного. Существует множество поступков человека, которые не регулируются и не должны регулироваться правом. Они подпадают под действие принципа, применяемого к гражданам в правовом государстве: “все, что не запрещено, дозволено”. Есть дозволения иного рода. Они нуждаются в соответствующем правовом оформлении и обеспечиваются государством. Их предусматривают в нормах права.

    В отличие от простой незапрещенности субъективное право юридически обозначено и закреплено в правовой форме как вид и определенная мера поведения. Норма права может предусматривать несколько вариантов возможного поведения. Однако существуют и другие способы закрепления субъективных прав. Зачастую указаны только границы возможного поведение и тем самым закрепляется определенный простор для более широко усмотрения самого управомоченного субъекта.

    В частности, гражданское законодательство, как правило, только в общей форме регулирует договоры купли-продажи. Стороны могут сами договариваться в отношении различных условий, вариантов. Другой пример – право собственности на вещь. Как будет пользоваться вещью ее собственник, всецело зависит от его усмотрения. Важно, чтобы при этом он не нарушал норму, которая предусматривает данное право, либо другие нормы. Значит, субъективное право – это не только вид, но и мера поведения участника правового отношения.

    Субъективное право включает несколько правомочий независимо от его содержания и отраслевой принадлежности:

    во-первых. правомочие обладать определенным благом (например, право собственности включает такие специфические именно для него правомочия, как владение, пользование и распоряжение определенным имуществом);

    во-вторых, правомочие на совершение определенных действий (лицо обладает правом вести себя определенным образом);

    в-третьих. правомочие, которое позволяет субъекту потребовать от другого участника правоотношений юридической обязанности (например, арендодатель имеет право требовать у арендатора исполнения обязанностей, оговоренных в договоре аренды);

    в-четвертых, правомочие обратиться в судебный орган, если другая сторона не исполняет обязательство.

    Из перечисленных правомочий состоит любое субъективное право. Наряду с этим в зависимости от отраслевого содержания субъективного права оно может включать тот или иной набор специфических правомочий. Например, согласно статье 69 УПК РК, обвиняемый имеет право знать, в чем он обвиняется, давать объяснения по предъявленному ему обвинению, представлять доказательства, заявлять ходатайства. Он имеет так же и другие права, перечисленные в статье 69 УПК РК.

    Каждое из этих правомочий, предусмотренных законом, по существу, в результате теоретического анализа может быть отнесено либо к правомочию пользоваться определенным благом (например, возможность иметь защитника), либо к правомочию на собственные действия (например, право давать объяснения по предъявленному обвинению), либо к правомочию потребовать выполнения другой стороной (органом дознания, следователем, прокурором и т.п.) соответствующей обязанности либо обратиться к компетентным органам государства за защитой нарушенного права (например, право приносить жалобы на действия и решения лица, производящего дознание, следователя, прокурора и т.п.)

    Юридическая обязанность – это предусмотренная нормой права мера должного поведения участника правоотношений. В отличие от субъективного права, нельзя отказаться от выполнения юридической обязанности. Отказ от исполнения юридической обязанности является основанием для юридической ответственности. Ответственность возникает и в том случае, если субъект недобросовестно отнесся к исполнению обязанностей, действует вразрез с требованиями правовой нормы. Точно так же, как и субъективное право, юридическая обязанность является мерой поведения, содержанием правоотношения. Мера – это те границы осуществления обязанности, которые предусматриваются в правовой норме.

    Выход за эти границы означает либо недобросовестное отношение к обязанности, либо злоупотребление, посягательство на субъективное право другого участника правоотношения. Основой юридической обязанности является социальная необходимость. Социальная необходимость в определенном поведении людей порождается системой сложившихся общественных отношений. Например, в сфере экономических отношений существует множество различных предпосылок, обусловливающих необходимость возложения обязанностей на граждан и должностных лиц.

    Производство товаров и услуг немыслимо без выполнения многочисленных разнообразных функций. Это, прежде всего, трудовые функции производителей и функции организаторов производства. Они проявляются как результаты заключения трудовых контрактов и договоров, гражданско-правовых сделок между производителями и потребителями товаров и услуг. Юридические обязанности порождаются как частным, так и публичным правом. Примером публичных обязанностей граждан являются их воинские обязанности, в основу которых положен публичный интерес. Государство, все его органы и должностные лица выполняют функцию обеспечения общественных интересов. Поэтому права и обязанности государства, его органов и должностных лиц совпадают. Они объединяются термином “полномочия9rdquo;.

    В зависимости от того, какой вид поведения предусматривается диспозицией правовой нормы, юридические обязанности бывают либо активными либо пассивными. Активные обязанности закрепляют необходимость действия, а пассивные – необходимость воздержания от действий, запрещенными нормами права.

    Структура юридической обязанности соответствует структуре субъективного права, являясь как бы его обратной стороной, и так же включает в себя четыре компонента:

    — необходимость совершить определенные действия либо воздержаться от них;

    — необходимость для правообязанного лица отреагировать на обращенные к нему законные требования управомоченного;

    — необходимость нести ответственность за неисполнение этих требований;

    — необходимость не препятствовать контрагенту пользоваться тем благом, в отношении которого он имеет право.

    Большинство правоотношений по своей юридической природе таково, что каждый из их участников одновременно обладает правом и несет обязанность (например, в договоре купли-продажи, аренды, поставки и т.п.), где стороны взаимноуправомочены и правообязаны, их права и обязанности обеспечиваются и реализуются через друг друга. Такая корреляция заложена уже в правовой норме, которая носит предоставительно-обязывающий характер. При этом заметим, что в специальной литературе структура юридической обязанности долгое время не раскрывалась – внимание главным образом концентрировалось на субъективном праве. Однако субъективное право и юридическая обязанность – это парные и равноэлементные категории, которые в рамках конкретного правоотношения строго соответствуют друг другу.

    5.189.137.82 © studopedia.ru Не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования. Есть нарушение авторского права? Напишите нам.

    Теорія держави і права

    Структура правовідносин

    До складу правовідносин входять такі елементи: 1) суб’єкти; 2) об’єкт; 3) суб’єктивне право; 4) юридичний обов’язок.

    Правовідносини складають основну сферу суспільного цивілізованого життя.

    Підставою виникнення, припинення чи зміни правовідносин є норми права. Отже, правовідносини — один із основних каналів переведення права у площину соціальної дійсності, інтересів людей та їх об’єднань.

    Норми права і правовідносини органічно взаємопов’язані і являють собою до деякої міри єдине ціле. Це невелика, але чітка динамічна система, у якій два компонента кореспондують один одного. Норма поза правовідносинами мертва, правовідносини без норми неможливі. Вони співвідносяться як причина і наслідок — перша передує другому.

    Зв’язок норми права і правовідносин виражений у наступному:

    1. Правові відносини виникають і функціонують тільки на основі норм права. Суб’єкти не можуть самі, поза цими нормами, тобто всуперечить волі держави, встановлювати вигідні їм правовідносини — такі відносини офіційна влада не буде охороняти.

    2. Правовідносини — форма реалізації юридичної норми, спосіб втілення її в життя. Саме у правовідносинах знаходиться реальна сила і ефективність державного припису. Правовідносини — це норма права в дії. Кінцеві цілі їх у принципі збігаються, вони покликані врегулювати ті чи інші суспільні відносини, координувати взаємну поведінку відповідних фізичних і юридичних осіб.

    3. Норма права і правовідносини є складовими частинами (елементами) єдиного механізму правового регулювання і виконують у ньому, крім власних, деякі спільні функції.

    4. Норма права у своїй гіпотезі вказує на умови виникнення правовідносин, у диспозиції — на права і обов’язки їх суб’єктів, у санкції — на можливі наслідки у випадку порушення даної норми. Норма права містить у собі модель реальних суспільних відносин, а отже, і правовідносин як їх юридичної форми.

    Структура правовідносин
    Загрузка.

    1. Поняття, ознаки, види та структура правовідносин.

    2. Суб’єкти правовідносин.

    3. Об’єкти правовідносин.

    4. Зміст правовідносин.

    5. Поняття та види юридичних фактів.

    Поняття, ознаки, види та структура правовідносин

    У будьякому суспільстві існують зв’язки між людьми, які вста­новлюються у процесі їх спільної діяльності. Ці зв’язки певною мірою упорядковані і організовані за допомогою моральних, релігійних та ін­ших соціальних норм. Але значна частина суспільних відносин буду­ється на підставі правових норм і тому їх називають правовими відно­синами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, вони визрівають у глибині су­спільних відносин, обумовлюються політичними, економічними та ін­шими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави.

    У той же час держава не може змінювати основоположний ха­рактер тих чи інших відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Вона може за допомо­гою прийнятих нормативноправових актів тільки прискорювати роз­виток прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати або витискати з життя суспільства негативні зв’язки і процеси.

    Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більше суб’єктів суспільних відносин, між якими виникає правовий зв’язок у формі суб’єктивних прав та обов’язків з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів.

    Отже, метою правових відносин є врегулювання та впорядку­вання певних суспільних відносин, які існують між людьми і їхніми організаціями.

    Правові відносини — це врегульовані нормами права сус­пільні зв’язки між суб’єктами права, які є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що забезпечуються державою.

    З цього визначення можна виділити основні ознаки правовід­носин:

    1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми чи об’єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з ін­шими людьми, тобто він може продати, знищити або подарувати своє майно будь-якій особі, а також вимагати додержання свого права власності від інших людей та організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або пред­метами;

    2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж скластися, правовідносини проходять через свідомість і во­лю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспі­льні пріоритети;

    3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права, які впливають на поведінку людей і через неї реалі­зуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — ви­никнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;

    4) учасниками правовідносин є конкретні суб’єкти права, які пов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у право­відносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно ви­значені суб’єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов’язки (зобов’язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов’язках. Правам однієї сторони відповідають обов’язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов’язок по­вернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одноча­сно має права і несе обов’язки;

    5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, за­безпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб’єктивного права або юридич­ного обов’язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх уча­сників, без застосування заходів державного примусу. У разі не­обхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновлен­ням порушеного суб’єктивного права або виконання юридично­го обов’язку.

    Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:

    1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) — конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини купівліпродажу цінних паперів), трудові (відносини щодо при­йому на роботу і звільнення з роботи працівника власником під­приємства або уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов’язані зі сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні (відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини відповідають тим галу­зям права, норми яких вони реалізують;

    2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини — регулятивні, в яких поведінка суб’єкта пов­ністю відповідає диспозиції норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлен­ня порушеного права;

    3) за субординацією в правовому регулюванні — матеріальні, які виникають на основі матеріальних відносин і реалізуються нор­мами матеріального права (наприклад, матеріальні правовідно­сини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку тощо) та процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і реалізуються нормами проце­суального права. Вони похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільнопроцесуальні, адміністративнопроцесуальні, криміна­льнопроцесуальні, господарськопроцесуальні та інші процесу­альні відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу тощо);

    4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) — договірні, які виникають за згодою як уповноваженої так і зо­бов’язаної сторони (наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності);

    5) за ступенем визначеності суб’єктів — відносні, в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників правовідносин (на­приклад, відносини між продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона — уповноважена — а всі інші зобов’язані утримуватися від порушення її законних прав та ін­тересів (наприклад, відносини авторського права);

    6) за характером дій зобов’язаного суб’єкта — активні, в яких зо­бов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажа­них для іншої сторони дій;

    7) за кількістю суб’єктів, які беруть участь у правовідносинах — прості, які виникають лише між двома суб’єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб’єктів;

    8) за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні, в яких кожна із сторін має або суб’єктивні права, або юридичні обов’язки (наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін має як суб’єктивні права, так і юридичні обов’язки (наприклад, договір купівліпродажу);

    9) за часом дії — короткострокові, які тривають протягом незнач­ного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов’язків (наприклад, після сплати державного мита) та довгострокові, які існують впродовж пев­ного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовід­носини між вищим навчальним закладом і студентом до отри­мання останнім диплому про вищу освіту).

    Правовідносини мають складну будову (структуру). Під струк­турою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв’язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб’єктивних прав, обов’язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.

    Отже, термін «структура» містить елементний склад правовід­носин і правовий зв’язок між ними.

    До складу правовідносин входять такі елементи:

    18.Правові відносини: поняття, структура, зміст.

    У суспільстві існує багато різних за змістом відносин, серед яких правові відносини займають своє особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права щодо відносин між різними суб’єктами. Вони мають ряд ознак, що у своїй сукупності відрізняють їх від інших видів суспільних відносин.

    Ознаки правових відносин:

    виникають тільки між людьми (суб’єктами права визнаються тільки люди).

    правовідносини є результатом свідомої діяльності людини (особи, які не можуть усвідомлювати значення своїх дій (наприклад, визнані судом недієздатними) хоча й є суб’єктами права (володіють правоздатністю), проте не можуть вступати у правовідносини, оскільки не володіють дієздатністю);

    правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, оскільки виникають на їхній основі. Реально можуть виникати лише ті правовідносини, на котрі вказує юридична норма. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідношення у випадку вирішення справи на основі аналогії закону та аналогії права;

    правовідносини — це особлива форма взаємозв’язку між суб’єктами через їхні права і обов’язки, що закріплені у правових нормах;

    у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу;

    правовідносини — це вольове відношення між суб’єктами, тобто для його виникнення потрібне виявлення їхньої волі. При цьому, є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (наприклад, укладення шлюбу, договір купівлі-продажу), а також правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (наприклад, проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).

    Правове відношення — це специфічне вольове суспільне відношення, що виникає на основі відповідних норм права, учасники (суб’єкти) якого взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

    1) за галузевою ознакою — конституційні, цивільні, кримінальні та інші, відповідно до галузей права;

    2) за кількістю суб’єктів правовідношення — прості (між двома суб’єктами); складні (між трьома і більше суб’єктами);

    3) за рівнем визначеності кількості суб’єктів — загальні (кількість уповноважених або зобов’язаних суб’єктів невизначена); конкретні (кількість суб’єктів правовідносин точно визначена);

    4) за функціональною спрямованістю норм права, на основі яких вони виникають — регулятивні (поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною); охоронні (реакція держави на неправомірну поведінку суб’єктів);

    5) залежно від розподілу прав і обов’язків — односторонні (кожна зі сторін має або права, або обов’язки); двосторонні (кожна зі сторін має і права, і обов’язки);

    6) за характером дії зобов’язаного суб’єкта — активні (зобов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії); пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утриматися від певних дій).

    Склад правовідносин: суб’єкти, об’єкти і зміст правовідносин.

    Склад (структуру) правовідносин складають суб’єкти, об’єкти і зміст правовідносин.

    Суб’єкт правовідносин — це правоздатний суб’єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов’язків.

    Об’єкт правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти правовідносин вступають між собою у певні правові відносини. Тобто, об’єкт правовідносин — це те, з приводу чого виникають правовідносини.

    Об’єкти правовідносин поділяються на:

    1) предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат).

    2) послуги виробничого і невиробничого характеру — виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та ін.

    3) продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом.

    4) особисті немайнові блага — життя, здоров’я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об’єкт — здоров’я громадянина тощо.

    Виходячи з того, що у правовідношенні поєднуються фактичні суспільні відносини і юридичні (правові) норми, розрізняють його юридичний і фактичний зміст.

    Юридичний зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їхніх учасників.

    Суб’єктивне право — міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

    Юридичний обов’язок — це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона зобов’язана здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

    Фактичний зміст правовідносин — це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їхніх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

    Види суб’єктів правовідносин:

    фізичні особи (люди, індивіди):

    громадяни даної держави;

    іноземці (громадяни інших держав);

    апатриди (особи без громадянства);

    біпатриди (особи, що мають громадянство двох держав).

    колективні суб’єкти (юридичні особи):

    державні органи, організації, установи, підприємства;

    органи місцевого самоврядування;

    комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми)

    громадські об’єднання (політичні партії, громадські організації);

    соціальні спільноти: народ (нація); населення певної адміністративно-територіальної одиниці (міста, села, області, будинку, мікрорайону); трудові колективи.

    Юридична особа — організація, якій притаманна така ознака як організаційна єдність, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

    Така ознака як організаційна єдність означає, що вона має чітку внутрішню структуру, органи управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння ідентифікаційного коду, який є єдиним для всього простору України і зберігається протягом усього періоду існування).

    Для того, щоб юридична чи фізична особа була суб’єктом правовідносин, вона повинна володіти правосуб’єктністю, яка включає в себе правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

    Правоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб’єкта мати юридичні права і нести юридичні обов’язки.

    Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб’єкта своїми діями набувати і здійснювати юридичні права і юридичні обов’язки.

    Деліктоздатність — здатність суб’єкта правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення.

    У фізичної особи правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Повна дієздатність фізичної особи, згідно з чинним законодавством України, наступає з 18 років. Залежно від виду правовідносин, в які вступає суб’єкт (цивільні, кримінальні тощо), він може володіти більшим чи меншим обсягом дієздатності, що встановлюється нормами відповідної галузі права (наприклад, неповна цивільна дієздатність 14-18 років). Законодавством передбачені випадки, коли неповнолітня особа може набувати повної цивільної дієздатності (так званий акт емансипації, наприклад, укладення шлюбу).

    Проте, іноді, повнолітня особа, у встановлених законодавством випадках, може бути обмежена у дієздатності або повністю позбавлена її, що можливе лише за рішенням суду (наприклад, у разі зловживання спиртними напоями, що ставить сім’ю у тяжке матеріальне становище).

    Деліктоздатність фізичних осіб, згідно з чинним законодавством, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше).

    Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи, як правило, наступають одночасно, тобто з моменту реєстрації чи затвердження її статуту (положення) і припиняються з ліквідацією юридичної особи.

    Добавить комментарий

    Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *